Узагальнення практики вирішенняслідчими суддями Городоцького районного суду Хмельницької області клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Городоцьким районним судом Хмельницької області проведено вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування слідчими суддями положень Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року № 4652-VI, який набрав чинності 20 листопада 2012 року (далі - КПК), при розгляді клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обрання запобіжних заходів та інших пов'язаних питань.
Метою узагальнення є вивчення розбіжностей у застосуванні кримінального процесуального законодавства задля вироблення єдиної практики під час вирішення клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, запобіжних заходів та надання дозволу на проведення відкритих слідчих дій.
З набранням чинності 20 листопада 2012 року Кримінальним процесуальним кодексом України на рівні місцевих судів загальної юрисдикції розпочав функціонувати інститут слідчого судді.
За змістом положень чинного КПК, основним призначенням слідчого судді є здійснення судового захисту прав і законних інтересів осіб, які приймають участь в кримінальному процесі, забезпечення законності і обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини на досудових стадіях кримінального провадження.
До компетенції слідчого судді суду першої інстанції належить прийняття рішень про застосування заходів кримінально-процесуального примусу, проведення відкритих слідчих дій, що обмежують конституційні права людини, розгляд скарг на дії (бездіяльність) та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого та прокурора.
З огляду на важливість процесуальної ролі слідчого судді на стадії досудового розслідування кримінального провадження, Городоцьким районним судом Хмельницької області вивчено та узагальнено практику застосування слідчими суддями окремих положень КПК під час вирішення клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження та пов’язаних із ними питань.
Аналіз статистичних даних.
Згідно статистичної інформації щодо кількості клопотань слідчих, прокурорів про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обрання запобіжних заходів та проведення деяких відкритих слідчих дій, станом на 1 липня 2013 року, Городоцьким районним судом Хмельницької області розглянуто:
1. Клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження:
- арешт майна: надійшло - 1; відмовлено - 1;
- тимчасовий доступ до речей і документів: всього надійшло - 18; задоволено – 16; відмовлено – 1; повернуто - 1.
2. Клопотань слідчих (прокурорів) про застосування запобіжного заходу:
- взяття під варту: клопотань не надходило;
- домашній арешт: надійшло - 3; задоволено -2; відмовлено – 1;
- застава: клопотань не надходило;
- особиста порука: клопотаньне надходило;
- особисте зобов'язання: надійшло - 13; задоволено - 10; відмовлено – 3.
3. Клопотань про проведення обшуків: надійшло - 9; задоволено - 8; відмовлено - 1.
4. Клопотань про проведення допиту під час досудового розслідування в судовому засіданні в порядку, передбаченому ст. 225 КПК: клопотань не надходило.
Практика розгляду клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Заходами забезпечення кримінального провадження є заходи процесуального примусу, які застосовуються на підставі ухвали слідчого судді або суду, за винятком випадків, передбачених КПК, з метою досягнення дієвості цього провадження.
Процесуальна регламентація інституту заходів забезпечення кримінального провадження зосереджена в розділі ІІ КПК.
Враховуючи нормативну визначеність особливостей застосування заходів забезпечення кримінального провадження за їх видовою ознакою (ст. 131 КПК), виявлені в ході узагальнення порушення КПК та проблемні питання вважаємо за доцільне викласти за видом заходу забезпечення кримінального провадження з числа розглянутих судом.
Тимчасовий доступ до речей і документів.
Відповідно до ст. 159 КПК тимчасовий доступ до речей і документів полягає наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити виїмку).
Тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду.
В ухвалі слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів, згідно вимог ст. 164 КПК України, має бути зазначено: 1) прізвище, ім’я та по батькові особи, якій надається право тимчасового доступу до речей і документів; 2) дата постановлення ухвали; 3) положення закону, на підставі якого постановлено ухвалу; 4) прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи або найменування юридичної особи, які мають надати тимчасовий доступ до речей і документів; 5) назва, опис, інші відомості, які дають можливість визначити речі і документи, до яких повинен бути наданий тимчасовий доступ; 6) розпорядження надати (забезпечити) тимчасовий доступ до речей і документів зазначеній в ухвалі особі та надати їй можливість вилучити зазначені речі і документи, якщо відповідне рішення було прийнято слідчим суддею, судом; 7) строк дії ухвали, який не може перевищувати одного місяця з дня постановлення ухвали; 8) положення закону, які передбачають наслідки невиконання ухвали слідчого судді, суду (ст. 166 КПК).
Як засвідчило узагальнення слідчі судді Городоцького районного суду Хмельнцької області правильно розуміють процесуальне значення тимчасового доступу до речей і документів, та в більшості у повному обсязі дотримуються вимог щодо змісту ухвали про доступ до речей і документів.
Так, в резолютивних частинах деяких ухвал відсутнє роз’яснення, відповідно до ст. 166 КПК, наслідків невиконання ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей та документів (справи №672/237/13-к, №672/842/13-к) .
Однак існують випадки неправильного розуміння слідчими та прокурорами самого поняття тимчасового доступу до речей та документів, через що на адресу суду надходять необґрунтовані клопотання, в задоволенні яких слідчі судді відмовляють (справа №672/932/13-к). Так. наприклад за клопотанням слідчий в кримінальному провадженні за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, просив надати дозвіл на тимчасовий доступ та вилучення речей: грошових коштів в сумі 60 грн., що були виручені від продажу наркотичної речовини і які в ході огляду були вилучені у підозрюваного.
Вважаємо, що така позиція органів досудового розслідування та прокурора невілює положення ст. 159 КПК щодо правової природи інституту тимчасового доступу до речей і документів як заходу забезпечення кримінального провадження.
В наведеній ухвалі слідчий суддя, не погодившись з доводами слідчого та прокурора, відмовив у її задоволенні.
Тимчасовий доступ до речей і документів в розумінні КПК є заходом примусового характеру пов’язаного із втручанням у права і свободи особи щодо права власності, обумовленим потребами досудового розслідування.
Також важливо, що під річчю, в контексті ст. 159 КПК, розуміється предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст. 170 Цивільного кодексу України).
Клопотання слідчого у наведеному вище прикладі ґрунтувалось на необхідності правомірного доступу та вилучення речей, які можуть бути речовими доказами.
Проте, поза увагою залишено як слідчим так і прокурором, що збирання доказів, в тому числі і речових відбувається через інститут слідчих дій (зокрема, вилучення в ході огляду, проведення обшуку).
Отже, в означеному випадку, неправильне розуміння правозастосовними органами положень кримінального процесуального закону фактично зумовило підміну слідчих дій заходом забезпечення кримінального провадження, що є неприпустимим.
Крім того, згідно ч. 4 ст. 132 КПК, для оцінки потреб досудового розслідування слідчий суддя зобов’язаний врахувати можливість без застосовуваного заходу забезпечення кримінального провадження отримати речі і документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні.
Арешт майна.
Відповідно до ст.170 КПК України арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку.
Зазначеною нормою окреслений вичерпний суб’єктний склад осіб на майно яких може бути накладений арешт.
Метою застосування арешту є забезпечення можливості конфіскації майна або цивільного позову. При цьому слід пам’ятати, що сторона кримінального провадження, яка подає клопотання про арешт майна зобов’язана навести підстави, у зв’язку з якими потрібно здійснити арешт майна (правову кваліфікацію правопорушення, яке передбачає покарання у вигляді конфіскації майна, докази факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди). В свою чергу слідчий суддя, задовольняючи клопотання про накладення арешту на майно, зобов’язаний навести вказані підстави у рішенні.
Узагальненням встановлено, що слідчі судді Городоцького районного суду Хмельницької області правильно розуміють процесуальне значення такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна.
Так, наприклад: за клопотанням слідчого в кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання про накладення арешту на грошові кошти, вилучені у підозрюваного, які використовувались під час оперативної закупівлі та є власністю Городоцького РВ УМВС України в Хмельницькій області (справа № 672/940/13-к). Як вбачається із суті клопотання, зазначені кошти були вилучені працівниками міліції в ході огляду підозрюваного.
Мотивуючи своє клопотання слідчий зазначив, що дані кошти є тимчасово вилученим майном - річчю, яка відповідає критеріям ч. 2 ст. 167 КПК, а тому на цю річ, на підставі ч. 2 ст. 170 КПК, накладається арешт.
Однак, така правова позиція слідчого не має змістовного навантаження з огляду на те, що згідно ч. 2 ст. 170 КПК для арешту речей – тимчасово вилученого майна (ч. 2 ст. 167 КПК), необхідно виходити з наступних критеріїв: по-перше такі речі мають належати суб’єктам, визначеним в ч. 1 ст. 170 КПК, а по-друге підставою арешту є забезпечення конфіскації майна або цивільного позову.
В наведеному вище прикладі, вилучені в ході проведення слідчої дії – огляду особи, кошти, як тимчасово вилучене майно, повинні зберігатися уповноваженою службовою особою відповідно до Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов’язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, який затверджений постановою Кабінету міністрів України від 19.11.2012 року № 1104.
Запобіжні заходи.
Запобіжні заходи – це заходи забезпечення кримінального провадження, застосування яких супроводжується обмеженням конституційних прав і свобод (свободи пересування та вільного вибору місця перебування) осіб, які підозрюються, обвинувачуються у вчиненні кримінальних правопорушень.
Обов’язок доводити визначені законом підстави і обставини, встановлення яких є імперативною вимогою для застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу, покладено КПК на сторону обвинувачення. При цьому, у випадку, якщо ці підстави і обставини не доведені стороною обвинувачення, слідчий суддя, суд зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу.
Приймаючи рішення, за результатами розгляду клопотання про застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу, слідчий суддя зобов’язаний враховувати підстави та обставини, передбачені ст.ст. 177 і 178 КПК, та навести їх в мотивувальній частині ухвали. Також необхідно враховувати, врегульовані спеціальними нормами, особливості застосування того чи іншого запобіжного заходу, дотримуватись вимог щодо змісту ухвали, які нормативно закріплені в ст. 196 КПК.
При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу щодо неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого слід керувати не лише загальними нормами КПК, а ще й враховувати особливості, передбачені главою 38 «Кримінальне провадження щодо неповнолітніх», зокрема вимоги ст. 492 КПК.
Як свідчать результати проведеного узагальнення, рішення слідчих суддів про застосування запобіжних заходів відповідають вимогам закону в частині належної їх мотивації так і в частині дотримання, визначеного законом, змісту.
Однак , органами досудового розслідування, часто подаються до суду клопотання, які не є достатньою мірою мотивовані і по суті своїй є безпідставними. У задоволенні таких клопотань слідчі судді Городоцького районного суду Хмельницької області – відмовляють. Характерними підставами для цього є не наведення жодного ризику, передбаченого ст. 177 КПК, як передумову до застосування запобіжного заходу, на які б посилалися у клопотанні слідчий або прокурор (№672/568/13-к). Іноді клопотання ґрунтуються лише на тяжкості кримінального правопорушення, в них відсутні обґрунтування неможливості запобігання ризикам шляхом застосування більш м’яких запобіжних заходів. Тобто, клопотання слідчими складаються без дотримання вимог ст. 184 КПК щодо їх змісту.
Особливості застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Чинний кримінальний процесуальний закон визначає тримання під вартою як винятковий запобіжний захід, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу (ст. 183 КПК).
При цьому, відповідно до ст. 194 КПК, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:
1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;
2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;
3) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Крім того, важливою особливістю при застосуванні до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є вимога ч. 3 ст. 183 КПК, відповідно до якої слідчий суддя, суд постановляючи ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язанийвизначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків, передбачених КПК.
Виняток з наведеного вище правила щодо обов’язкового визначення розміру застави, становить положення ч. 4 ст. 183 КПК. Зокрема, слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 цього Кодексу, має право не визначити розмір застави у кримінальному провадженні:
1) щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування;
2) щодо злочину, який спричинив загибель людини;
3) щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею.
В ухвалі слідчого судді, суду зазначаються, які обов’язки з передбачених статтею 194 цього Кодексу будуть покладені на підозрюваного, обвинуваченого у разі внесення застави, наслідки їх невиконання, обґрунтовується обраний розмір застави, а також можливість її застосування, якщо таке рішення прийнято у кримінальному провадженні, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Також, слід пам’ятати про вимоги ст. 197 КПК щодо строку дії ухвали про тримання під вартою, який не може перевищувати шістдесяти днів і обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого, - з моменту затримання.
Проведення слідчих дій за ухвалою слідчого судді.
Згідно статті 234 КПК, обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді.
При цьому, слідчий суддя відмовляє у задоволенні клопотання про обшук, якщо прокурор, слідчий не доведе наявність достатніх підстав вважати, що: 1) було вчинено кримінальне правопорушення; 2) відшукувані речі і документи мають значення для досудового розслідування; 3) відомості, які містяться у відшукуваних речах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду; 4) відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи.
Законом також передбачено вимоги до змісту ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, викладені в ст. 235 КПК, відповідно якої ухвала повинна відповідати загальним вимогам до судових рішень, передбачених цим Кодексом, а також містити відомості про: 1) строк дії ухвали, який не може перевищувати одного місяця з дня постановлення ухвали; 2) прокурора, слідчого, який подав клопотання про обшук; 3) положення закону, на підставі якого постановляється ухвала; 4) житло чи інше володіння особи або частину житла чи іншого володіння особи, які мають бути піддані обшуку; 5) особу, якій належить житло чи інше володіння, та особу, у фактичному володінні якої воно знаходиться; 6) речі, документи або осіб, для виявлення яких проводиться обшук.
В ході узагальнення не встановлено порушення слідчими суддями зазначених вимог процесуального закону.
В ухвалах слідчих суддів зазначаються дані про те, що було вчинено кримінальне правопорушення; кому належить житло та інше володіння за вказаною в клопотанні адресою; аналіз матеріалів, якими обґрунтовується клопотання . В резолютивних частинах ухвал слідчі судді конкретизують для виявлення яких саме речей має проводитися обшук; зазначають початкову і кінцеву дату дії ухвали , вказують, яке значення для досудового розслідування мають відшукуванні речі і документи, чи можуть вони бути доказами під час судового розгляду, тощо…
Проблемні питання та шляхи їх вирішення.
Тенденції розвитку кримінально-процесуального законодавства свідчать про посилення гарантій прав осіб, які приймають участь в кримінальному процесі, та значне розширення повноважень суду на стадії досудового розслідування в кримінальному провадженні, зокрема через інститут слідчого судді.
Новий КПК України покладає на слідчого суддю значний об’єм функцій та обов’язків, одночасно пред’являючи до слідчого судді підвищені вимоги щодо оперативності розгляду ним відведених до його компетенції питань, вимагає підвищеної уваги, проникливості і далекоглядності у своїх рішеннях, встановлюючи необхідність у багатьох ситуаціях ухвалювати рішення негайно, й при цьому вирішувати найбільш значущі для особи питання – питання обмеження її прав і свобод.
Суттєва новелізація кримінального процесуального закону України та відсутність напрацьованої практики у цій сфері зумовила в певній мірі неоднозначне тлумачення слідчими суддями деяких положень Кримінального процесуального кодексу України.
Проте, за результатами даного узагальнення не встановлено суттєвих помилок, допущених слідчими суддями Городоцького районного суду Хмельницької області, оскільки процесуальні документи ухвалюються з дотримання вимог нового кримінально-процесуального законодавства, проблемні питання його застосування регулярно обговорюються на нарадах суддів з метою приведення судової практики в суді до єдиного зразка. В підтвердження даної обставини слугує і відсутність оскаржених в апеляційному порядку в першому півріччі 2013 р. будь-яких рішень слідчих суддів Городоцького районного суду Хмельницької області.
Проблемними питаннями при розгляді вищевказаних клопотань органів досудового розслідування є:
При застосуванні арешту майна:
Згідно положень ч.1 ст.170 КПК України дається визначення арешту майна, як тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку. Відповідно до вимог цього Кодексу арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його.
Згідно ч.3 ст.170 КПК України визначено, що: Арешт може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права, які перебувають у власності підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, i перебувають у нього або в інших фізичних, або юридичних осіб з метою забезпечення можливої конфіскації майна або цивільного позову.
- Враховуючи те, що при вирішенні питання про арешт майна, у ч.1 ст.170 КПК України визначений чіткий суб’єктний склад осіб (власників, тощо), на майно яких бути накладений арешт, яким чином діяти, у разі якщо немає об"єктивної можливості повідомити власника майна про розгляд клопотання слідчим суддею (коли власник перебуває за кордоном, умисно ухиляється від повідомлення, тощо), чи можна з цією метою в порушення визначених КПК України строків відкладати розгляд даного клопотання?
- Чи можна розглядати клопотання про арешт рухомого майна, власник якого достовірно не встановлений через об"єктивні причини, але можна лише припускати з врахуванням наданих доказів про можливого власника майна?
- Як застососвувати ч.1 ст.170 КПК України, яка дає визначення самого поняття арешту майна та у дає ньому виключний перелік суб"єктів, на майно яких може бути накладений арешт (підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння ) та ч.3 ст.170 КПК України, яка в той же час вказує про можливість накладення арешту на майно, яке перебуває у власності "інших фізичних, або юридичних осіб ", оскільки дана норма суперечить суб"єктам, вказаним у визначенні поняття "арешт майна"(1 ст.170 КПК України)?
При застосуванні запобіжного заходу:
- Як розуміти положення ч.3 ст.194 КПК України при поданні слідчим, прокурором клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді особистого зобов"язання : "Слідчий суддя, суд має право зобов’язати підозрюваного, обвинуваченого прибувати за кожною вимогою до суду або до іншого органу державної влади, визначеного слідчим суддею, судом, якщо прокурор доведе обставини, передбачені пунктом 1 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктами 2 та 3 частини першої цієї статті". Тобто чи є достатнім для обрання запобіжного заходу у вигляді особистого зобов"язання лише наявність обґрунтованої підозри у вчиненні злочину без доведення ризиків, передбачених ст.177 КПК України?
- Які дії повинен вчинити слідчий суддя, якщо у судовому засіданні при розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, підозрюваний заявив клопотання про залучення безоплатного захисника, участь якого не може бути забезпечена судом негайно під час розгляду даного клопотання, а строк затримання особи закінчується і захисник не зможе вчасно прибути в судове засідання ?
-
Суддя Городоцького районного суду
Хмельницької області Шинкоренко С.В.
_03_03.png)
